Інтервю із знаменитостями

Інтерв'ю з письменником Любком Дерешем




Бі-Бі-Сі 2007-го року проводила конкурс "Книга року Бі-Бі-Сі". Серед 16-ти книжок-учасниць конкурсу був твір Любка Дереша "Трохи пітьми." Світлана Пиркало розмовляла з автором про саму книгу і про його творчість загалом.

Бі-Бі-Сі: Любку, ви написали всього дуже вже багато. “Трохи пітьми” – це останній, багато хто каже, найкращий ваш роман, але у довгій низці інших творів, в основному також пов’язаних з якоюсь містикою, ви пам’ятаєте всі їхні назви?

Л. Дереш: Ну, хто ж свої твори не пам’ятає!

Бі-Бі-Сі: Розкажіть, будь ласка, для тих, хто ще не долучився до вашої творчості або, може, щось пропустив.

Л. Дереш: Хронологія була така: “Поклоніння ящірці", “Культ”, “Архе”, “Намір” і “Трохи пітьми”. Але я здивувався, що ви кажете, що дехто вважає цей твір найкращим, я чув аналогічні відгуки про цей твір як про найгірший. Загалом мені дуже симпатична така ситуація, коли в творі присутні якісь такі кардинально протилежні оцінки.

Бі-Бі-Сі:То, мабуть, добре, що стурбувало достатню кількість людей. Ми на Бі-Бі-Сі також кажемо, що, якщо нас критикують з обох боків, значить ми щось зробили правильно.

Л. Дереш: Так, принаймні я думаю, що це є ознака справжності якоїсь, присутності.




Бі-Бі-Сі: Любку, про що ваш твір? Тобто у вас у всіх творах, наскільки я розумію, присутній мотив містики, чогось потойбічного, паралельного світу, можливо, не в реальності, а в умах героїв, якихось речовин, які змінюють свідомість. Про що цей твір “Трохи пітьми”? Там така дуже несподівана зав’язка, яка, я думаю, стане знайомою дуже багатьом, хто їздить у Карпати на фестивалі. Але ваш фестиваль не звичайний, не фольклорний, а якийсь дуже особливий...

Л. Дереш: Якщо починати взагалі спочатку - про що твір, то можна сказати, що це є твір-психодрама. Тобто твір, написаний спільно із психіатром чи психологом і пацієнтом чи клієнтом, як це назвати... При чому я – у ролі клієнта.

Бі-Бі-Сі: Ви маєте на увазі справжніх якихось психіатрів і клієнтів чи вони теж існують у вашій уяві?

Л. Дереш: Ні, ні. Це було насправді. Передмова до книжки говорить, що твір писався спільно з психологом під час сеансу “психодрами”. І фактично всі персонажі – це якісь мої особистості. І між цими особистостями розігрується власне весь сюжет книжки. А якщо заглядати у сам сюжет, то приблизно він такий: приїжджає у Карпати на молодіжний фестиваль кілька не знайомих між собою людей. Всі вони схожі у тому, що вони є потенційними самогубцями. І приїздять вони також не просто на фестиваль пофестивалити, а приїздять на фестиваль самогубців. І там починають самогубити.

Бі-Бі-Сі: Але вони не починають там себе вбивати, а починають шукати причину, що їх привело до цього моменту, так?

Л.Дереш: Так, властиво вони приїхали з розрахунку на те, що буде якийсь координатор, якийсь центр цього фестивалю самогубців, який їм розкаже, що їм потрібно робити. Але виявляється, що та людина, найважливіша, не приїхала. Але поскільки вони разом вже всі зібралися, їм доводиться якось спілкуватися, взаємодіяти між собою. І оскільки люди приїхали дуже різні, то виходить, що дуже швидко між ними назрівають якісь такі конфліктні ситуації, на яких і побудований весь хід історії цієї.

Бі-Бі-Сі: Один з романів англійського письменника Ніка Горнбі також побудований на кількох потенційних самогубцях, які зустрічаються на даху висотного будинку і хочуть зістрибнути, але потім знову ж таки починають з’ясовувати, що їх до цього призвело, і також воно десь не в тому ж ключі закінчується, але також побудовано навколо оцієї зустрічі людей, яким нічого вже втрачати. Чи ви знайомі з такою ситуацією особисто, чи ви просто уявляєте, як ваші суб-особистості, ті всі люди, які живуть у вас у голові, діяли б у таких ситуаціях?

Л.Дереш: У мене був колись приятель, який і подав таку ідею - провести такий фестиваль. Тобто він сам хотів в Інтернеті зібрати людей, які тусуються на сайтах самогубців (є цілі сайти, форуми, де збираються люди з проблемами суїциду). Він хотів зібрати кількох таких людей і, не знаю, що він хотів з ними зробити, але щось хотів. І мені ця ідея здалася настільки провокативною, що от людина собі дозволяє грати долями інших, і разом з тим, якоюсь такою дуже хороброю. І в якийсь момент мені захотілося просто розвинути цю думку в літературі. Я не знаю, чи проводив мій колега насправді таку зустріч, але я без його дозволу розгорнув на папері це все.

Бі-Бі-Сі:Мені здалося, що сам антураж цього фестивалю, як ви його собі уявили на одній із карпатських гір, він дуже реальний, він нагадує і фольклорні фестивалі, і музичні фестивалі, все те, на чому мені доводилося побувати, воно якесь, дуже подібне до справжнього. Але, звичайно, зі своїми нюансами.

Любко Дереш: Я мушу сказати, що дія відбувається на фестивалі “Шепіт” у Карпатах, і це є реальний фестиваль, це не моя вигадка, це такий альтернативний фестиваль, який існував ще з початку 90-х років.

Бі-Бі-Сі: Любко, ваш роман “Намір” минулого року також був дуже високо оцінений нашими експертами премії “Книга року Бі-Бі-Сі”, і я знаю, що у вас дуже багато фанатів. Чи ви знайомі з ними, ви зустрічаєте час від часу якихось людей, які вас впізнають і кажуть “О Боже! Я щойно прочитав, чи прочитала, вашу книжку!” Я знаю, що це насправді так, тому що ви прийшли зараз у студію Бі-Бі-Сі в Києві, і ви зустріли там читачів серед моїх колег. Але чи трапляється оце так випадково на вулиці?

Л.Дереш: Так, часом трапляється і на вулиці, і не тільки на вулиці. Не можу сказати, що мені така ситуація дуже подобається, тому що це якось трохи позбавляє відчуття приватності. Тобто деколи шукаю згадки свого імені в Інтернеті, і на якомусь ЖЖ натрапляю на такий запис: наприклад, “їхав сьогодні в метро, бачив Дереша, вирішив не підходити, хоча я читав його книжку”. І думаєш собі після того, скільки ще мене людей за день бачило, впізнало та вирішило не підходити.

Бі-Бі-Сі: Я думаю, що люди, які пишуть на інтернет-ком’юніті «Живий журнал», вони, напевно, і є основною аудиторією молодої української літератури.

Л.Дереш: Так, так.

Бі-Бі-Сі: Вас перекладали на багато мов. Що це за мови?

Л.Дереш: Це польська, німецька, французька, італійська, але не російська, яку чомусь постійно згадують, коли говорять про мої переклади. Російською якраз жодна книжка ще не була перекладена.

Бі-Бі-Сі: Кажуть, переклади виших творів користуються немалим успіхом у Німеччині. Як це сталося? Як взагалі стався цей контакт між вами як автором, і німецькими перекладачами і читачами?

Л.Дереш: Я думаю, тут великою мірою є заслуга Юрія Андруховича, який взагалі відкрив своїми стараннями Україну для Німеччини. Тобто він довгий час мав зв’язки із німецькою інтелігенцією, і всіма силами, всією своєю харизмою так чи інакше популяризував Україну. І своїми книжками також відповідно прокладав дорогу німецькому читачеві в український простір. Коли мої книжки були вже перекладені, то німецький читач був уже трохи підготований.

Бі-Бі-Сі:Вони справді там популярні. Я знаю, що Юрій Андрухович популярний в Німеччині. А як ваші книжки розійшлися? Нормально продаються?

Л.Дереш: Наскільки я знаю, також доволі непогано.

Бі-Бі-Сі:І ви туди їздили кілька разів, в Німеччину, і знаєте як там сприймають українську літературу? Що німці думають про Україну?

Л.Дереш: Безперечно, їм подобається Сергій Жадан. Наскільки я знаю, Сергій був нагороджений кількома впливовими преміями поетичними. Його прозова книжка також користується попитом.

Бі-Бі-Сі: Я рада, що німці поділяють літературні смаки нашого конкурсу “Книга року Бі-Бі-Сі”, адже у 2006-му році Сергій Жадан став нашим лауреатом. А в конкурсі Книга року-2007 він був одним з наших експертів. Отже, Любку, коли ви повертаєтесь з-за кордону, де ви маєте час від часу якісь літературні зустрічі, вечори, чи є якесь відчуття різниці того, як сприймають літературу на Заході, і як сприймають літературу в Україні?

Л.Дереш: Різниця справді є і вона дуже відчутна. Якщо говорити про Німеччину, я в Німеччині мав найбільше читань, то німецький слухач, тобто людина, яка приходить на ці читання, вона в першу чергу приходить саме на читання. Переважно це все-таки є старша публіка. Це є люди за 30, може, навіть за 40. Вони просто приходять, сідають у залі якомусь затишному, це може бути бібліотека, якесь літературне кафе або просто якийсь зал, сідають і півтори години нормально слухають як автор читає, або як актор, спеціально найманий, читає твір. І цього їм цілком достатньо, вони не потребують якогось шоу. А український читач, чи точніше та людина, яка відвідує різні вечори, в першу чергу іде подивитися на самого автора. Тобто навіть не стільки послухати його текст, як от подивитися на автора і на те, яке він шоу здатний зробити. В України виступ – це є більшою мірою якась така сценічна імпровізація, а не читання. Читання займають одну третю часу всього.

Цікаво було почитати про Любка,так як це один з улюбленіших сучасних письменників.З написаних ним творів,яких я нажаль ,прочитала небагато найбільше сподобався "Культ",через те що,там присутня містика,яку я обожнюю!!!